А от напр. „державний” процес з приводу „непригожих слів”

http://litopys.org.ua/hrushrus/iur80703.htm - залюднення Слобожанщини

Не було в тих словах нїчого такого дуже страшного, але корочанські Черкаси, що були на тій бесїдї, не залишили їх донести (може з огляду на присутного стрільця Нечаєва, що в противнїм випадку міг би донести не тільки на ту нещасливу Оринку, але і на їх, яко укривателів).

- донос
таваріщ Сталін, праізашла чудовіщьная ашибка:

Даремно Оринка випрошувала ся, що говорила ті слова „забывся умомъ, потому больна падучею болЂзнью”, і подала чолобитє на царське імя.

от і маємо:

українські еміґранти не укладали ся в рамки житя „в чертї!”, а йшли „за черту”, в ті неосвоєні порожнї простори, що стелили ся по-за її межами на полуднє, й осїдали тут, більшими й меньшими ґрупами, зрікаючи ся і більшої безпечности, і навіть московського жалування, аби за те мешкати свобіднїйше і просторнїйше, не знати прикрої реґляментації й тїсности московського укладу.

Ну, і так далі:

Коли московська адмінїстрація заходила ся ставити новий острог на валківськім городищу, на верхівях р. Можа, при польській границї (теп. Валки), і московський воєвода став на місцї робити для того приготовання (1646), перед ним ставило ся кілька чоловіка Черкасів, що проживали в пасїках на р. Можу й иньших сусїднїх річках. Вони оповідали, що в околицях нового острога було до 150 литовських пасїк, і в кождій жило 5-6 або й 10 чоловіка Черкасів. Виявило ся при тім, очевидно, що такі пасїки й хутори закордонних Українцїв істнують і по иньших місцях....

Близші розслїди виявили, що сї литовські люде понаходили сюди з пограничних міст: Ахтирки, Миргорода, Гадяча, Полтави. Московське правительство велїло вислати їх всїх за границю „без бою і без задору” і наказати на будуче не входити у сї московські землї для нїякого промислу. Але сї українські хуторяне за кордон вертати не хотїли, і московське правительство кінець кінцем прийняло їх в підданство і лишило на їх займанщинах.

Так поволї і потиху, неофіціально і нелєґально оселювала ся поволї українськими осадниками пізнїйша Слобідщина. Сей економічно-кольонїзаційний процес розпочав ся, як ми бачили, ще в XVI в., поволї приготовляючи пізнїйшу масову еміґрацію в сї незахищені простори.

- http://litopys.org.ua/hrushrus/iur80704.htm

Еміґрація ся, проробивши дороги на схід протягом отсього десятилїтя перед Хмельниччиною, виробила певну практику, певний досвід — і послужила прецедентом до масової утечі української людности по перших невдачах великого повстання 1648 р. По перших розчарованнях в нїм українські маси, замість приложити старань до реформовання козацької полїтики в бажанім напрямі, стали покидати арену боротьби, Польщу і польську Україну. Народнїй рух не дїйшов до повної інтенсивности — бо еміґрація відкрила инший вихід, і народня енерґія пішла в сторону меньшого супротивлення. Енерґія екстензивна ще раз взяла перевагу над інтензивною. Справа самостійности України була вбита — за цїну її територіального розширення. Справа прилучення України до Москви і пізнїйших компромісів з Польщею й Московщиною до повної міри була вже пересуджена отсим еміґраційним рухом, котрого перші стадії ми оглянули тут.